2015 року ми з колегами приїхали на гру та дізналися, що нас зняли зі змагань. Виявилося, керівництво клубу зливає матчі, а деякі гравці – у змові. Ми з Каріною, партнеркою в команді, вирішили: далі треба діяти самостійно. Зібрали ще наших дівчат, розподілили обов'язки. Я очолила клуб, Каріна стала тренеркою. Мені було 25, Каріні – 27.

Ліпи та забивай

Тоді я вже вдалася до підприємництва. Я завжди шаленіла від футболу, проте розуміла, що самим спортом грошей не заробиш, і мені потрібна така робота, яку я зможу сполучати з тренувальним процесом. От і стала розвивати власну справу: почала з дитячих атракціонів. Бізнес – це, звісно, праця 24/7, але принаймні ти можеш сама будувати свій графік.

Іще ми з мамою підробляли в кафе, яке називалося “Смачно як вдома”. Головну роботу мама мала на заводі, їй важко було всюди встигати, тож я допомагала. Зрештою власниця приміщення запропонувала нам це кафе в оренду. Мама моя взагалі не підприємиця, я її називаю “начальник паніки”. Тому я взяла відповідальність на себе.

Дівчата також не мали клубних зарплат і сполучали футбол із роботою. Одна працювала в поліції, друга була ремонтницею на “Азовсталі”, третя викладала фізкультуру школярам. Нас називали “командою бомжиків” – гравчині на поле виходили у щитках, які самі собі робили з картону.

Я зрозуміла: команда повинна мати свій бізнес, щоб ми ні в кого не просили грошей на форму, на виїзні ігри. В моєму кафе кухарі готували пельмені, вареники, що їх усі нахвалювали, – тобто ми вже мали вдалу технологію. Виникла ідея запустити окремий цех із виробництва напівфабрикатів високої якості. Після тренувань дівчата приходили підробляти в цеху.

Усі знайомі казали, що на другий рік у нас зникне ентузіазм. Мовляв, що й кому ви намагаєтеся довести? Потрібна професійна структура, а у вас ані автобусів, ані бази – нічого немає.

Нас називали “командою бомжиків” – гравчині на поле виходили у щитках, які самі собі робили з картону.

На другий рік існування ми вибороли друге місце у Першій лізі (Чемпіонат України з футболу клубів Першої ліги, другої за рангом після Прем’єр-ліги), на третій — третє, а на четвертий рік стали чемпіонами. Ми привезли до Маріуполя кубок, про який так довго мріяли! Тоді вже й міська влада трішки інакше поставилася: взяла на себе фінансування поїздок і зборів.

У бізнесі – як у спорті: досягаєш успіху, якщо керуєшся ідеєю, а не гонитвою за грошима. Якщо починаєш справу тільки заради грошей, найчастіше справа провалюється, бо щойно ти стикаєшся з труднощами та при цьому не бачиш прибутку, руки опускаються. Але коли є ідея, вона веде тебе далі.

Ми поставили собі за мету: щороку підвищувати планку. Спочатку посіли сьоме місце у Вищій лізі, потім п'яте, четверте. Аж тут розпочалася війна.

‍Втеча з Маріуполя

Після 24 лютого семеро дівчат із команди згуртувалися в моєму будинку. Він був розташований між “Азовсталлю” та 23-м мікрорайоном, через який заходили росіяни. Снаряди літали просто над нами. У літній кухні мали підвал. Вхід до нього вузький, із крутими східцями. Тому, коли починався обстріл, там утворювалася черга. І Каріна завжди опинялася наприкінці цієї черги, бо готувала на мангалі у дворі (ні газу, ні електрики не постачали). Зазвичай вона спускалася, коли вже траплявся приліт. Тому ми викопали їй біля мангалу окоп.

Ворожі війська наближалися, обстріли частішали. На 21 день війни ми з дівчатами вирішили виїжджати з Маріуполя — поки цілий автомобіль.

До Запоріжжя ми їхали 29 годин. Дорогою бачили, що люди лишають автівки, в яких закінчився бензин, та йдуть пішки, часом із немовлятами на руках. А ми не можемо їх взяти. Нас було семеро в одній легковушці.

Уночі ми стояли у колоні. Я з'їхала на узбіччя, заглушила мотор, вимкнула пічку. За вікном мінус десять, але треба берегти бензин. Спали одна на одній.
‍
І за два дні по тому, вже в Запоріжжі, я дізналася, що в мій будинок прилетіло, й один зі снарядів влучив просто в окоп біля мангалу.

Нас було семеро в одній легковушці. Я з'їхала на узбіччя, заглушила мотор, вимкнула пічку. За вікном мінус десять, але треба берегти бензин. Спали одна на одній.

Мама залишилась у Маріуполі, зв’язку із нею не було. Я зрозуміла: мушу по неї повернутися. Каріна сказала, що поїде зі мною. І ми подумали: якщо вже повертаємося в це пекло, треба забрати звідти якомога більше людей. Тож потрібна інша машина, бажано — велика. Ладні вже були купувати мікроавтобус, але в останній момент трапився чоловік, який пообіцяв нам “Неоплан” (а ми звідки знаємо, що таке “Неоплан”?). Ми з Каріною прийшли на стоянку забирати ключі, власник автобуса на нас дивиться й питає: “А хто їхатиме?” Ну, ми. “Ви розумієте, що автобус, 9 тонн?” Та нам однаково, скільки він тонн, нам треба людей забрати! Чоловік глянув на нас і сказав: “Зрозуміло. Я їду з вами”. Разом із цим чоловіком ми вивезли із охопленого боями Маріуполя ще понад сто людей.

Біженки

Із Запоріжжя команда виїхала до Болгарії. Нас доправили до готелю, де ми разом з іншими біженцями жили безкоштовно. Перший місяць мене здолала депресія. Дехто з дівчат влаштувався працювати – на ресепшен чи прибирати в кімнатах. Мені ж не хотілося нічого. Та якось я звернула увагу, що до готелю приходить жінка, продає гарячі обіди — й біженці стають за ними в чергу. Виявилося, вони так скучили за українськими стравами, що ладні були їх купувати, хоча мали безкоштовне харчування.

Ми з дівчатами стали до готівлі. Мали дещо з обладнання для виробництва напівфабрикатів — те, що спромоглися врятувати, виїжджаючи з Маріуполя. Почали готувати гарячі обіди на продаж, потім пельмені, млинці, чебуреки, а згодом ще й шашлики! Незабаром уже мали ресторан на колесах. І за три місяці перебування в Болгарії змогли дістати той прибуток, до якого йшли роками в Маріуполі. Але ми дурні до футболу, невдовзі в Україні стартував чемпіонат — тож команда вирішила повертатись і брати участь у турнірі. Щоб ніхто не забував, що Маріуполь — це Україна.  ‍

І за три місяці перебування в Болгарії ми змогли дістати той прибуток, до якого йшли роками в Маріуполі.

Зараз ми винаймаємо будинок неподалік Києва. Там і живемо – вдесятьох, там і приміщення під цех виділили. Вранці у нас тренування, потім робота в цеху. Ми зараз оформляємо документи, потихеньку закуповуємо обладнання, налагоджуємо дистрибуцію. Нашу продукцію можна замовити в інстаграмі. Поки немає великих обсягів, доставляємо наступного дня після замовлення. Ми з Каріною самі працюємо доставницями. Загалом, маємо сім позицій: крім звичайних пельменів, є пельмені “Світлофор” — на натуральних соках із буряка, моркви та зелені, з курячою начинкою. Для вегетаріанців – зрази, фарширований грибами перець, чебуреки з сиром і помідорами. Зараз робимо мало, близько 5 кілограмів на день, хоча можемо 200. А якщо докупити та вдосконалити обладнання, то здатні й до 400 кілограмів на день. На місяць – 10 тонн.

Чемпіонство та школа футболу для дівчат

У перспективі ми сподіваємося заробляти як професійні спортсменки – на спонсорстві, рекламних контрактах. Якщо потрапимо в Лігу чемпіонів, то там є шанси на серйозні призові. Але до цього моменту треба ще дійти. Щоби виступати в Лізі чемпіонів, потрібно запрошувати відповідного рівня гравчинь; тут не можна тішити себе надіями, що дівчинка, поєднуючи тренування з роботою, зможе показати високу майстерність. А гравчиням високого рівня треба пропонувати відповідну зарплату. В Маріуполі за нас грала футболістка із Габону. Неймовірна! Вона і зараз готова за нас виступати, чекає, коли з'явиться така змога, відмовляється від інших пропозицій, але ми поки не здатні платити їй 800 доларів на місяць. На сьогодні маємо завдання зберегти клуб, відновити бізнес і зростати надалі.

Цього сезону дай боже щоби ми в середині таблиці закріпилися. Наступного, якщо буде фінансова стабільність, намагатимемося потрапити в призери. Потім – вийти до Ліги чемпіонів. У майбутньому ми із Каріною маємо намір відкрити в усій Україні мережу дитячих шкіл саме жіночого футболу, де дівчаток правильно готуватимуть, тоді ми зможемо виростити багато класних футболісток, і Україна показуватиме дедалі кращий результат у світі.

_{Фото: Роман Пашковський, Михайло Палінчак, Альберт Мурашевський}